Новини :: Новини ІФФФ та регіонів

|

Лицар спорту! Богдану Вовковичу – 80!

Лицар спорту! Богдану Вовковичу – 80!

Дивлячись на нього аж ніяк не скажеш, що йому вже стільки. Жвавий, підтягнутий, завжди в русі і постійно кудись поспішає. Постава і осанка одразу ж видають у ньому спортивну людину. Та мало хто знає наскільки тісно він пов’язаний зі спортом. Складається враження, що Григорович зрісся з ним нероздільно…

Все почалося з футболу. І як у більшості дітлахів повоєнної пори «скільки себе пам’ятаю - зранку до ночі ганяли на «Гірці» м’яча». Однієї днини до 12-ї школи, в якій навчався Богдан, прийшов тренер Володимир Бриндзей і відібрав до своєї групи кількох хлопців. Разом з Вовковичем відтоді у групі підготовки «Локомотива» почали займатися Ю.Шулятицький, А.Шиманський, та інші. З часом вдалося закріпитися в юнацькому, а згодом - у дорослому складі залізничників, та головним ювіляр вважає не це, а той факт, що окрім футболу у той час познайомився з хокеєм, баскетболом, іншими видами спорту. Тогочасні спортовці були різносторонніми, універсальними, адже доводилось захищати честь в різноманітних турнірах і різних дисциплінах.

На рубежі 60-х впродовж двох сезонів грав в команді «Харчовик», спортивного товариства «Авангард» аж поки не отримав запрошення до «Спартака». Щоправда до ДЮСШ він потрапив дещо раніше і займався під пильним оком В.Гури. Загалом у червоно-білій футболці центральний оборонець Вовкович зіграв понад 100 поєдинків. «В команду вдалося влитися напрочуд легко, адже ще у 1958-му був з командою на зборах у Виноградовому, а за рік - в Хусті. М.Рипан, М.Юрченко й інші тепер були поруч. Ще довгий час я звертався до них на «Ви».

Та що казати, коли граючи в основі вже років зо два я все ще продовжував носити м’ячі - бо ж був наймолодшим. Коли в 1962-му з команди відраховували М.Думанського я висловив незгоду з цим рішенням і потрапив в опалу. Пізніше мене кілька разів повертали в команду, та це були нетривалі періоди.

Загалом в нашій команді завжди вистачало вправних виконавців - Данильчук, Чопей, Шулятицький. Їхній потенціал загальновідомий. Стосовно, власне гри скажу, що грати було нелегко. Мені, як захиснику, доводилося встигати, адже тодішня розстановка «дубль-ве» налічувала всього три захисники, яким протистояло п’ятеро форвардів суперника. Тож хочеш - не хочеш, а встигати мусів.

Коли остаточно залишив «Спартак», за порадою друзів поїхав у Бельци, та по дорозі заїхав до столиці Молдавії і кілька днів провів на тренувальній базі «Ністру». Пропонували залишитися, і хто знає, як би склалося далі, коли б пристав на ту пропозицію. Слідом за «Бельцами» був «Політвідділ» Ташкентської області. Команда та базувалася за 15 кілометрів від Ташкенту на базі колгоспу де вирощували кенаф.

Ця культура зовні нагадує коноплю а служить сировиною для морських канатів. Основу жителів складали переселені корейці. У нас тоді було два стадіони - один на 30 тисяч місць, другий - на 25 тисяч. В пам’яті з тієї пори залишилась неймовірна спека. Ігри, для «зручності» гостей влаштовували о 15.00.

Тоді я познайомився з Моторіним і Краснецьким, котрі після «Політвідділу» грали в «Пахтакорі». Кілька з тих футболістів влітку 1979 року загинуть в катастрофі над Україною. А ще тоді в нашому складі грав Ан-молодший.

Наступною зупинкою в кар’єрі був Кіровоград. Там доля звела мене з Володимиром Веремеєвим та його братом Олександром а також з Єврожихіним, Горожанкіним, В.Кириченком та іншими виконавцями, які згодом заявили про себе у провідних клубах».

Достоту помандрувавши футбольними просторами наш герой повертається додому і викладає на кафедрі фізичного виховання і спорту нині Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу. Поєднуючи викладацьку роботу виступає і водночас тренує хокейну команду «Буревісник», з якою виграє обласний чемпіонат, стає призером першості України по ФСТ. «Буревісник» входить до складу збірної спорттовариства. Студентська футбольна команда інституту під орудою Богдана Григоровича виступає в обласній першості. Одного року їй навіть забракло дещиці аби пробитися до еліти обласних змагань. З тієї команди до «Спартака» свого часу запросили Дмитра Холяву, Коноваленка. В ту пору Вовкович одночасно очолював збірні команди області з футболу і хокею.

Після нетривалого вояжу в Азербайджан до армійської команди з Баку, знову повертається до Франківська і працює з обласними колективами з Брошнева, «Сигналом» та «Автомобілістом».

Іншим захопленням Вовковича стали туризм, альпінізм, гірські лижі. Йому довелося підкорювати вершини не лише рідних Карпат. У 50-річному віці підкорював Памір та Ельбрус як із суто спортивних міркувань так і з практичною метою, адже був рятувальником.

Організаторські здібності Богдана Григоровича цілковито розкрилися при проектуванні та будівництві тенісних кортів у рідному місті, споруджених за його безпосередньої участі всередині 80-х. Теніс, поряд з більярдом - також одне із його захоплень. В його колекції є кілька раритетних ракеток. Одна з них - особлива гордість, тому що старша за самого іменинника.

З 1991 по 1996 роки був директором МЦС «Рух» до проекту якого подав близько 50 пропозицій (додатків). Гадав, що реконструкція піде швидшими темпами, але постійно щось ставало на заваді. Була нагода обслуговувати матчі на більш високому рівні, та довелося обмежитись нижчим рівнем. Втім Григорович- суддя республіканської категорії з футболу та хокею.

У 68-річному віці, 2007-го, у складі ветеранів Івано-Франківського «Спартака» виборов звання чемпіона України, будучи на полі, як завжди, взірцем людяності й самовіддачі, ні в чому не поступаючись за грою ані суперникам, ані своїм значно молодшим партнерам. Він і нині радо відгукується на пропозиції ветеранських колективів «розім’ятися», чи то згадати молодість. І ледь не за першої ліпшої нагоди поспішає опинитися на смарагдовому газоні. А ще - на корті чи льодовому майданчику. І не тільки…

З 1990-го по 2017 рік працював у обласній футбольній федерації. Очолював рід комітетів цієї організації, а у низці інших, до яких залучався, був активним учасником. Ініціював чимало змін та нововведень у роботу, організовував нові турніри та змагання. А ще - арбітрував та інспектував футбольні змагання обласного та всеукраїнського рівнів.

Він і сьогодні залишається таким же діяльним. На різних, в тому числі і владних рівнях, не втомлюється говорити і неодноразово нагадувати про важливість розбудови спортивної інфраструктури в області та у рідному місті - спортивних майданчиків, тенісних кортів, стадіонів, туристичних маршрутів, тощо. Намагається не дати наявним спортивним об’єктам занепасти чи взагалі зникнути. Із дня у день намагається достукатися і переконати усіх, від кого це залежить, у важливості розвитку фізкультури і спорту для нас із вами та для майбутніх поколінь. І багато чого на цій царині досягає, бо із його заслугами, авторитетом, а передусім - наполегливістю, не можуть не рахуватися.

Скільки пам’ятаю себе, та й Богдана Григоровича також, його, здається, ніколи не полишає надія на спорудження у Івано-Франківську сучасного універсального палацу спорту. Віддавна це направду стало його заповітною мрією. Малореальною - може заперечити хтось іронічно... Але ще зовсім недавно і льодову арену у місті мало хто уявляв. А він не тільки продовжував у це вірити, а й намагався якнайшвидше наблизити цю мить. То ж побажаємо, щоб ще за життя нашого іменинника здійснювалися усі його мрії, надії та бажання і втілювалися у життя усі його починання і реальні справи.

Складається враження, що перепон і труднощів для нього не існує. Пограти в хокей чи відсудити гру - хоч зараз. Освоїти комп’ютер і годинами сидіти в «павутині» - жодних проблем! В цьому весь Вовкович. А для душі залишаються книги, захоплення, колекціонування люльок. Дивне, скажете, для людини, яка не палить. В це повірити важко, але в свої 80 він не знає, що таке вживати пігулки. Їх з успіхом, за потреби, замінює часник і в невеликій кількості коньяк...

Богдан Вовкович

Ігор Костюк, газета "Матч"