17.05.2019, 16:31 |

Від "АВТО" МОБІЛІСТА ДО "ЛОКО" МОТИВА транзитом через Нікополь та Житомир

Таким, в основному, виявився футбольний шлях нашого сьогоднішнього співбесідника. Виявився, він, як це завжди буває, нелегким: непростим і звивистим, непередбачуваним і несподіваним. А загалом – суперечливим у оцінках та здобутках, надіях та сподіваннях… Але найголовніше те, що простує він цим шляхом і досі. Не зважаючи на роки, його футбольна Одіссея триває і, сподіватимемося, продовжуватиметься ще тривалий час.

Чи сповна він зреалізувався як гравець? Ніхто, окрім нього самого чесно не відповість. Хоча пограв він достатньо, нехай не у іменитих командах високого рівня, але вважався вправним футболістом, добротним виконавцем, котрому, пропри все, вдалося залишити помітний слід у обласному футболі. Всі, з ким випало спілкуватися, а це колишні партнери, тренери, колеги і друзі, передусім згадують його основний ігровий козир – надзвичайну швидкість, а ще напористість, стрімкі флангові проходи і, звичайно, голи. Дещо пізніше, коли він почав грати у обороні, також залишався помітним – був чіпким і непоступливим.

Нинішнє покоління футболістів та уболівальників не пам’ятає його як гравця. Та і колективів, за які він виступав, зараз вже немає. Більшість із сучасного футбольного загалу знайомі із ним, як із педагогом, керівником-організатором, спортивним функціонером.

Наш діалог із цією непересічною особистістю міг і мав відбутися значно раніше на кілька років. Але чи то через редакційну зайнятість, чи то через природну скромність нашого героя, його здатність залишатися непоміченим і уникати зайвої публічності і уваги до себе, все ніяк не матеріалізовувався, все відкладався… Далі відтерміновувати все таки не пасувало, бо 16 травня людині, знаній і шанованій у футбольних і спортивних колах краю Петру Попадинцю виповнилося 65 років. Причому 30 із них – активної ігрової кар’єри. Лишень одні ці цифри варті уваги і пошани. Звісно, Петро Володимирович має про що розповісти нашим читачам…

- Петре Володимировичу, розпочнемо із того, як саме Ви потрапили у футбол?

- Наче і нічого надзвичайного у тому немає. Звісно, для хлопчаків мого покоління. Ганяв м’яча у селі, а потім, як це часто буває, усе змінив випадок… Ще десятирічним у складі команди рідного села я виступав на популярних змаганнях клубу "Шкіряний м’яч", де визначали найсильнішу дитячу дружину Калуського району. Перемогти, щоправда, нам не вдалося – поступилися суперникам із села Копанки і посіли друге місце. Та мене було визнано кращим гравцем тих дитячих баталій і знаний тренер Облов навіть вручив мені приз. А найголовніше – включив до складу збірної калущини на аналогічні змагання обласного рівня. Ось таким був початок.

Далі, як я пізніше пересвідчився, траплялися інші випадки, котрі визначили мою подальшу футбольну долю…

- А ви родом із якого села?

- Із Боднарова. Ми із Василем Андрійовичем Луцьким земляки. Вважаю, що саме він істотно вплинув на моє футбольне формування, зростання і футбольне майбутнє. Він старший, був прикладом і я десь тягнувся до нього. Я любив футбол, але таку фанатичну відданість футболу, яка була у Василя Андрійовича вже у ту пору, я зустрічав доволі рідко.

- Що ж то за випадки такі, які у футбольній долі сільського юнака змінюють усе докорінно?

- 1969 року я вступив до Войнилівського сільськогосподарського училища. Футболу, звісно, не полишав. Наприкінці осені у складі команди училища грав у зональному турнірі першості ФСТ "Трудові резерви", який проходив у Калуші. Там мене помітив тренер Борис Сергійович Пазухін і запросив до юнацького складу калуського "Хіміка".

- Якими були відчуття тоді?

- Вже і не пригадую. Звісно, я був задоволений, може десь гордий, але не більше. Потрібно було ще доводити свою придатність. Адже футбольної школи як такої я не мав. Були якісь задатки, котрі ще треба було розвивати. Саме оці найважливіші ази я брав тоді від Бориса Сергійовича. Двічі на тиждень їздив на тренування, наполегливо працював, вчився, одним словом.

- Наскільки вагомими виявилися для Вас футбольні звершення тієї пори?

- У суто футбольних аспектах – значними. Я почав розуміти футбол, правильно грати, бо постійно вчився, вдосконалювався перебуваючи у тренувальному процесі. Згодом якраз цей фундамент, я вважаю, на роки визначив моє футбольне майбутнє.

А із змагальних успіхів… Два роки я грав за юнацький склад "Хіміка". Чемпіоном, щоправда ставати не доводилося, хоча були близькими до того. Якогось сезону програли ровесникам із франківського "Електрона" у вирішальному матчі з рахунком 0:1 і стали другими. Наших суперників тоді тренував наставник Богдан Коваль, а у їхньому складі вирізнялися Я.Притула та Г.Дебрянчук. Оце чомусь запам’яталося.

- Куди футбольні стежки футболіста Попадинця пролягли далі?

- Опісля служби у лавах збройних сил я повернувся додому і майже одразу почав грати за франківський "Автомобіліст". То була команда ремзаводу, що виступала у обласному чемпіонаті. Туди мене запросив тренер Богдан Вовкович. Там я і виступав допоки цей колектив проіснував. Після того я опинився у іншій франківській команді – "Електрон".

- Також у знаному колективі області…

- До складу "Електрона" мене запросив тренер Роман Іванович Мазур. Перебування у цій команді стало для мене хорошою школою і хорошою футбольною порою. За тогочасний "Електрон" здебільшого виступали виконавці, які пограли на майстрівському рівні свого часу, зокрема у Івано-Франківському "Спартаку" - М.Гуменілович, М.Гнатишин, Б.Мороз, В.Аністратов, А.Столярчук, А.Литвиненко та інші. Попри цих майстрів я, природно, додавав у майстерності, у грі, у тактичному розумінні та інших аспектах. У складі "Електрона" я став чемпіоном області, став володарем аматорського Кубка в змаганнях команд колективів фізичної культури. У фіналі цих престижних Всеукраїнських змагань доводилося грати двічі. Причому проти одного і того ж суперника – "Титана" із Армянська. Одного разу ми перемогли і привезли почесний трофей до Івано-Франківська, а за рік – мінімально поступилися.

- Той період, безперечно, був зоряним часом "Електрона", але він міг у перспективі стати не менш успішним для Вас особисто?

- Напевно. Я тільки-но з’явився у "Електроні", як команда вирушила на збір до Мукачевого, у Закарпаття. Там тренувалися команди першої ліги і на нас аматорів ніхто не звертав особливої уваги. Але майстрівські колективи потребували із кимось спарингуватися і так вийшло, що обрали нас, бо інші чи то не хотіли, чи то боялися. Спершу ми обіграли нікопольців, котрих тоді тренували Володимир Ємець та Євген Кучеревський з рахунком 1:0 і я забив гол. А за кілька днів перемогли житомирську команду, котрі очолював славнозвісний тренер Віктор Жилін – 4:2. Мені знову пощастило забити…

- Ви що, направду були таким забивним, чи настільки вмотивованим на ці поєдинки?

- Я взагалі-то діяв на позиції правого нападника і забивати – то була моя робота. Дещо пізніше мені змінили позицію, але це було пізніше…

- А тоді?..

- Мене одразу запросили до Нікополя. Наш тренер Богдан Мазур заперечувати не став. Вийшло так, що вибір тоді впав на мене, але у "Електроні" тієї пори, вважаю, було багато достойних виконавців. Подейкували тоді про інтерес нікопольців і до інших моїх одноклубників.

- Проте у Нікополі Ви надовго не затрималися. Чому?

- Я вже перебував під "основою", входив до основної обойми. До основного складу ще не потрапляв, але до числа 16-ти, що вносили до протоколу, вже входив… Нагодилися саме травневі свята і кількість вихідних разом склала чи то 4 , чи 5 днів. Тренер "Колоса" Ємець волів щоб я увесь цей час залишався на базі. Я ж бо не місцевий. Але я бажав поїхати додому хоча б на трішки. Наставник заперечувати не став, щоправда відпускав тільки на три дні. Більше того, сам особисто відвіз мене до Дніпропетровська на літак. Я полетів, а повертатися назад уже не захотів…

- А може справа у тому, що Вас просто переманив до Житомира Віктор Жилін? Про це в ту пору багато говорили.

- Коли сьогодні відкинути всі умовності, мабуть все воно так і було. Там я також перебував нетривалий час – із перших днів мені не припала до душі атмосфера у команді.

Якщо ж бути відвертим до кінця, то скажу, що мені просто забракло терпіння. Сьогодні, правда, це легко розумієш. А тоді… Я мабуть виявився не достатньо наполегливим, або ж зробив не той вибір. Одним словом, не скористався тим шансом, який іноді буває єдиним. Тепер можна доволі довго говорити, що було б, якби… Але сталося так, як сталося…

- А після цього до франківського "Спартака" часом не кликали?

- Не запрошували. Тоді цього, природно, прагнув кожен футболіст із області. І я також, але щастило одиницям. То направду була вершина для місцевих гравців – виступати у складі команди майстрів Івано-Франківська.

- Кажуть, згодом Вас зацікавив Тернопіль… І не лише футбольний…

- Саме так. Після не зовсім успішних вояжів я ще на рік повернувся до "Електрона", а незабаром вступив до Тернопільського педінституту. Спортивну честь того учбового закладу захищала команда "Буревісник". Самобутня команда, міцний горішок за мірками тогочасних аматорських футбольних змагань на Україні. Достатньо згадати, що разом зі мною вчилися іі одночасно грали Михайло Мойсей, Богдан Дебенко, Володимир Стасинець, Ігор Бабінчук, Володимир Кучук із Солотвина. Та команда навіть здобувала перемогу у зональних змаганнях, а на фіналі у Мукачевому посіла третє місце.

- Незабаром Ви знову опиняєтеся у Івано-Франківську, та виступаєте уже за франківський "Локомотив"…

- То було після закінчення педінституту. До складу залізничників мене запросив тренер Юрій Йосипович Шулятицький. "Локо" також був сильною командою. До того ж атмосфера у колективі була найкращою, на мою думку, аніж у всіх моїх попередніх командах. ЦЕ позначалося і на результатах і на здобутках. Тривалий час наша команда перебувала на провідних ролях у області. На початку 80-х років у складі "Локомотива" я двічі ставав чемпіоном Івано-Франківщини і одного разу здобував обласний кубок, а також ставав переможцем зонального турніру змагань КФК. Саме із "Локомотива" о провідної нашої команди "(вже на ту пору "Прикарпаття" - ред.) запрошували Василя Фучка, Богдана Дебенка, Володимира Федорняка.

До речі, саме на час мого перебування у "локомотиві" припадає і зміна мого амплуа. Досить несподівано довелося із нападника перекваліфіковуватися одразу в оборонці. Щоправда спершу справа у захисті мене спробував Р.Мазур ще у "Електроні". Було то всього кілька разів. Та і то вимушено. А Юрій Шулятицький закріпив за мною цю позицію на постійно. Як не дивно, на новій для себе позиції я освоївся напрочуд швидко і почував себе тут впевнено і, я б навіть сказав, достоту комфортно. Настільки, що за підсумками котрогось із сезонів потрапив до числа 11 кращих футболістів області.

- Понад півтора десятка років Ви віддали обласному футболу як гравець. Скажіть, яким тоді був обласний чемпіонат, його рівень, чим відрізняється він від аналогічних змагань у наші дні?

- Не належу до числа тих незадоволених людей, котрі завжди стверджують, що колись і цукор наче був солодшим, і трава – зеленішою, і м’яч – круглішим. Але чемпіонат області дійсно був потужнішим. Підкреслю – це на моє розуміння і тверде переконання. Стати переможцями чемпіонату було надскладно. Заявити про себе, протриматися на належному рівні кілька років для новачків також було непросто. Тон у турнірі, як правило, задавали незмінні тріумфатори тих років – калушани і долиняни… Традиційно сильними були команди Надвірної, Бурштина, Коломиї. У обласному центрі налічувалося одразу кілька доволі сильних колективів. Претендентів на обласний п’єдестал тоді вистачало. Щосезону це були 5-6 команд, які випередити у турнірній таблиці, а не те, що здобути комплект нагород, вже вважалося за успіх. Кожен із тогочасних лідерів обласного футболу заслуговував бути першим. Як і команд, не бракувало у ту пору самобутніх футболістів. Від цього і рівень змагань був вищим…

- Донедавна упродовж тривалого періоду Ви очолювали Івано-Франківську ДЮСШ №3. Скажіть кілька слів про цей період Вашої діяльності.

- У ту пору, коли мене приймав на роботу Богдан Дмитрович Коваль, то була якраз новостворена ДЮСШ. Мене було призначено заступником директора з навчальної роботи. Досить швидко я зрозумів, що ця паперова круговерть мене не надто приваблює і перевівся тренером-викладачем. А під час реорганізації у 2000-му, коли чотири наявних у місті ДЮСШ трансформували у три, я був у числі тих, хто подав документи на посаду директора. Не надто прагнув зайняти цю посаду, але вибір впав на мене. Можливо через те, що із п’ятірки претендентів я один був із Івано-Франківська, а інші – іногородніми. Очолював я ДЮСШ до 2017 року. А загалом працюю тут з 1982-го. Наразі на посаді інструктора-методиста. Сподіваюся, щось таки ще можу на цій царині і допомагаю.

- До становлення яких вихованців, зокрема футболістів і спортсменів загалом, Ви є причетними за роки роботи у ДЮСШ №3?

- У нашої школи славні традиції і нам направду є ким пишатися. В різні роки нашими вихованцями були Володимир Сак, Тарас Шулятицький, Ярослав Думанський, гравці національної збірної України Андрій Хомин та Ігор Худоб’як. А ще – Юрій Костишин, Андрій Нестерук, Юрій Тепчук… Нині кольори відродженого ""Прикарпаття" з успіхом захищають Володимир Боришкевич, Андрій Новак та Богдан Оринчак.

Кращими моїми вихованцями не без гордості вважаю Юрія Тепчука нині, на жаль, покійного, та Андрія Нестерука.

Також маємо вагомі досягнення у жіночому (дівочому) футболі. Свого часу я ініціював створення відділення жіночого футболу. Задля цього запросив тренера Івана Олійника. Наші вихованки Мар’яна Іванишин і Оксана Яковишин залучалися до лав жіночої футбольної збірної країни. 10-ро наших вихованок входили до складу жіночої команди "Нафтохімік ПНУ" Калуш, котра здобула у 2012 році Кубок України і посіла друге місце у національному чемпіонаті у вищій лізі.

Збірником України є також наш вихованець футзаліст Петро Шотурма (тренер В.Слободян), який у складі франківського "Урагану" ставав чемпіоном і призером чемпіонату України…

Позаяк школа у нас комплексна, маємо не погані результати й у інших видах спорту- шахах, важкій атлетиці, стрільбі, тхеквондо, ручному м’ячі… Принаймні на обласному рівні.

- Сьогодні часто доводиться чути про те, що сьогоднішнє покоління молоді у чомусь збайдужіло до спорту, із них важко виховати майбутніх чемпіонів. Це дійсно так?

- Правда лишень у тому, що у нашого покоління дійсно не було такого широкого вибору – куди податися, де себе якнайповніше зреалізувати. І це стосується не лише спорту. Сьогоднішній молоді загалом доступно набагато більше. В тому числі і у спорті. З іншого боку, у нас у міста на сьогодні спортивна матеріально-технічна база є надзвичайно слабкою. Не вистачає залів і спортивних майданчиків. Інвентар та спортивні снаряди часто-густо морально застаріли і не оновлюються швидко. Порівнювати вже маємо із чим – навіть з найближчим до нас зарубіжжям, тією ж Польщею, скажімо. В цьому плані контраст доволі помітний. Звідси і небажання йти у спортивні секції, часті випадки відмови від занять як з ініціативи батьків, так і самих дітей. Вплив усього нового, передових технологій також робить вибір дитини часто не на користь певної спортивної дисципліни.

Тому роль тренера-організатора, педагога-новатора у цих умовах залишається надзвичайно важливою. А наставники, фанатично віддані своїй справі, повірте, ще є. Є вони і у нашій школі. Це ті ж Іван Олійник, Орест Горбатий, Віктор Поптанич. А ще донедавна з нами працювали Володимир Слободян, Василь Яцурак… Сподіваюся на молодого Андрія Деркача, у якого багато що виходить і багато вдається.

За такою молоддю наше спортивне майбутнє. Тренер повинен іти до дитини, зацікавити її, прищепити ї любов до спорту таку ж міцну, як любить його сам. Тільки у такому разі можна сподіватися на вагомі здобутки. Я гордий із того, що наш тренерсько-викладацький склад є саме таким і я не в останню чергу доклався до його формування. А нинішнє покоління повинно усвідомити єдине: тільки через працю і наполегливість (і у спорті також) можна досягти омріяного. По іншому просто ніколи не було і не буде.

- Днями Вами виповниться 65 років. Але футбол Ви і досі не полишаєте…

- А може то він мене не відпускає. Я просто продовжую йому служити так же віддано як у молодості. Тепер, щоправда, у іншій якості. Упродовж десяти останніх років я входив до складу контрольно-дисциплінарного комітету обласної федерації. Був період, коли я його очолював. Сьогодні ж продовжую інспектувати поєдинки обласних футбольних змагань. То ж про цей популярний турнір знаю не з балачок і можу розповідати довго…

- А чи мали тренерський досвід?

- У 1990-х очолював франківський "Індуктор", котрий із третьої вивів до першої обласної ліги. Входив до 10-ки кращих тренерів Івано-франківщини.

- І наостанок, про що мріється сьогодні?

- Щоб всі рідні і близькі були здоровими, щоб у них усе було добре. А ще – щоб нарешті настав мир і було спокійно у державі.