1082-й день героїчного спротиву України проти росії

Триває 1082-га доба героїчного протистояння українського народу російському воєнному вторгненню.

Останнім часом спостерігаю цікавий феномен, і не зрозуміло звідки він взявся. Як вийшло так, що велика кількість людей підхопила цю, зовсім нічим не обґрунтовану, хвилю – "Трамп зупинить війну"? Як вийшло так, що майже всі повірили у прихід месії з трильонами доларів і бажанням усіх з усіма помирити? Чому і, головне, хто вирішив, що президент США Дональд Трамп прямо прокидається з думкою про Україну і засинає з нею (а, можливо, йому зовсім і не спиться через це)?

Поясню. Річ у тім, що так просто зручно. Зручно зараз прикрити цим свою безвідповідальність та байдужість, а потім тицнути пальцем і сказати: "Ну, бачте, дорогенькі, винен Трамп, а ми ж йому так вірили!".

Насправді оце "ми вірили, а нас кинули" – продовження дуже довгого списку "ми думали/ми вірили/ми чекали…".

Дивіться. Спочатку частина українців чекала, поки помре Путін. Потім чекали, коли у росіян закінчиться зброя. Потім вірили, що серед ворогів не професійні вбивці, а тотально зеки і наркомани. Потім мріяли, що Росія розпадеться на частини, і станеться це майже завтра. А далі чекали, що у США до влади прийде Трамп і тут – точно все вже буде, як нам треба!

Натомість реальність наступна: у ворога за участь у війні виплачують десятки тисяч доларів, у військкоматах черги (адже більше ніде продати своє нікчемне життя за 2 млн рублів). Якщо у військкоматах черги, і за життя рабів вже заплачено, то навіщо позбавляти їх роботи та закінчувати війну?

Україна, на жаль, зараз перебуває у тенетах байдужності. Де ви, українці, які непередбачувано стали "в рушницю" на початку повномасштабного вторгнення? Де ви, українці, які всьому світу показали, що таке вмотивоване військо? Де ви, українці, які пекли пиріжки, ліпили вареники у підвалах, під свічками, аби передавати на фронт? Де підлітки, які ставали на блокпостах разом із батьками? Де дівчата, які теж взяли зброю до рук? Де українці, які виїхали за кордон і звідти масово донатили і допомагали? Де люди, які не заглядали до рота політикам, а взяли за себе відповідальність самі?

Мене гнітить, що саме таких залишилось дуже мало. Але саме на них і тримається досі фронт.

Інформаційні хвилі про Росію, переговори, Путіна і Трампа, про примирення – далекі від реальності. Хто вони нам, а ми їм? Україна для Путіна – мобілізаційний ресурс для війни з НАТО. Україна для світу – ресурсний центр Європи. Україна для Трампа – як мінімум, заголовок для хайпу, бо це – модна тема. А що таке Україна для українців?

Як вийшло так, що в українському суспільстві більше не бачать справжнього ворога? Натомість поступово у всьому винні ЗСУ, або – ще гірше – ветерани? Може, треба починати аналізувати інформацію, бачити дійсні проблеми країни, а не кидатись, як скажені, на нові клікабельні заголовки, захаращуючи мозок непотребом?