Дванадцять років тому пішов із життя Юрій Йосипович Шулятицький

Життєвий шлях Юрія Йосиповича, який народився 4 серпня 1942 року в Станіславі (нині – Івано-Франківськ) – взірець людської гідності, добропорядності, вміння працювати з людьми. Усі, хто знав Юрія Йосиповича особисто, а також вболівальники команд, у яких йому довелося працювати, назавжди запам’ятали Шулятицького, як добру людину та справжнього професіонала своєї справи.

Сім’я Шулятицьких мешкала на Гірці, поблизу стадіону "Локомотив", то ж не дивно, що обидва брати Тарас і Юрій стали футболістами. Батько хлопців, до речі, був залізничником, тому вони росли справжніми патріотами команди "Локомотив". Тренером братів був Володимир Бриндзей, який розгледів таки у тодішніх хлопчаках потенціал. Юрій ріс справжнім патріотом-залізничником і на відміну від брата, котрий захищав кольори московських "Динамо" та ЦСКА, а також львівських "Карпат", практично всю свою ігрову кар’єру так і провів у "Локомотиві", що виступав на рівні чемпіонату області. Упродовж п’ятнадцяти років був його незмінним капітаном, а з часом – став тренером.

Все життя він особливо пишався тим, що "гірчанський", і не без гордості називав себе залізничником. У ігровій кар’єрі оборонця Шулятицького значаться також колективи обласного рівня – надвірнянський та долинський "Нафтовики" та франківський "Сигнал". Саме в останньому із них, на ту пору вже досвідчений гравець, робить свої перші кроки на тренерському шляху – стає граючим тренером. І хоча команда та протрималася недовго, але здобула чемпіонський титул ФСТ "Колос" на обласному рівні, стала учасником всеукраїнських колосівських змагань.

По завершенні активних виступів Юрій Йосипович працює із рідним серцю "Локомотивом" вже в якості керманича. Під його орудою "залізничники" сягнуть чемпіонських (1981, 1982) та кубкових (1981) вершин аматорських футбольних змагань на Франківщині. Водночас колектив не один сезон успішно виступатиме у першості КФК, навіть робитиме спроби пробитися до тодішньої другої союзної ліги.

У середині 1980-х Шулятицький-тренер очолить "Маяк" з Підгір’я, у якому хоч і не тривалий період, але не без успіху втілюватиме свої тренерські ідеї.

1989-го року його було запрошено до "Прикарпаття" на посаду начальника команди. У 1992-му Йосипович (так його найчастіше величали, ймовірно, щоб вирізнити з поміж інших Шулятицьких – синів Ігоря та Юрія і племінника Андрія. Він сприймав це із розумінням – відгукувався, не ображався) на певний час очолив головний івано-франківський клуб. Пізніше йому неодноразово довіряли тренерське стерно, яке, щоправда, більше скидалося на рятівне коло. І подібне траплялося неодноразово, як на аматорському, так і на професіональному рівні.

Були у його тренерській біографії сусідні стрийська "Скала" (1993-1995, з перервою) та луцька "Волинь" (1998-1999), у яких під пильним оком наставника мужніла та з хорошої сторони заявила про себе плеяда здібної молоді – вихованців прикарпатського футболу, яким Юрій Йосипович надав шанс: Ігор Гогіль, Ігор Кріль, Ігор Сметанін, Богдан Шпирка, Василь Яцурак, Дмитро Гуменяк, Орест Дорош, Роман Шайбан та інші.

Хоча прийнято вважати, що в одну ріку не увійти двічі, та, схоже, це не про Йосиповича. У Стрию він був два рази, а до Надвірної приходив у 1993-1994, 2000-2001 та 2006 роках. Був також ще один нетривалий період у другому колі чемпіонату-2011. Звитяги у розіграші Кубка області 1994-го та "бронза" 2001-го стали зайвим свідченням фаховості Шулятицького.

Та несподівано для багатьох він приймає івано-франківську "Чорногору" – друголігову команду-дебютанта, в активі якої на проміжному фініші взимку 2002-го після 18 ігор не було жодного очка. Та це аж ніяк не злякало досвідченого наставника. Вкотре спрацювала його ставка на місцеву талановиту молодь, причому маловідому.

Муніципальній команді таки вдалося зберегти прописку у друголіговій професіональній лізі, а з роками сягнути найвищого щабля за історію виступів – дев’ятого місця. Це вже згодом прізвища Ярослава Годзюра, Василя Плехтяка, Петра Ковальчука, Віктора Яневича, Миколи Лазорика, Ігоря Худоб’яка та інших стануть відомі всій футбольній Україні. І не лише їхні. У обласних змаганнях донедавна успішно виступали десятки вихідців-чорногорівців. Аж до втрати статусу професіонального клубу (2006) Шулятицький залишався керманичем "Чорногори" – був її тренером та президентом. До 2007-го він щосили намагався врятувати івано-франківський НФК "Спартак", а за рік повернувся до "Чорногори", яка вже брала участь у змаганнях ДЮФК "Ніка" на першість області.

У роботу над наступним проєктом ДЮФК "Ніка" Йосипович поринув всеціло і віддавався сповна. Поява на обласному футбольному небосхилі "Чорногори-Ніки", успіхи команд школи та прогрес юних футболістів, як на теренах краю, так і всеукраїнських змаганнях ДЮФЛ – вагома заслуга передусім Шулятицького-старшого, насамперед його тренерських та організаторських здібностей. Разом із тим Юрій Йосипович вдало проявив себе як футбольний функціонер. Він був членом Виконавчого комітету та заступником голови Івано-Франківської обласної федерації футболу.

Іншою пристрастю в житті Шулятицького стали… голуби. Це захоплення, як колись оповідав він сам, передалося йому від батька ще в юнацькі роки. Голуб’ятня, що знаходилася на горищі будинку, була для господаря предметом особливої гордості. Тут утримувалося близько 120 голубів різних порід. Юрій Йосипович був членом івано-франківського клубу голубівників при ФСТ "Україна". Завдяки захопленню, його добре знали як в Україні, так і за її межами, бо часто його пернаті ставали учасниками багатьох представницьких виставок. Якось на запитання: "Що для Вас є найголовнішим – футбол чи голуби?", він після тривалих роздумів так і не знайшов відповіді. Нелегко, мабуть, було зробити вибір…

21 лютого 2013 року Юрія Йосиповича не стало. Похований він у Івано-Франківську на міському кладовищі.