26.01.2019, 16:26 |

MOTORISTA чемпіонського рейсу

MOTORISTA – водій португальською

Як правило про своїх кумирів уболівальники знають практично все і навіть трішки більше. Гравці завжди у епіцентрі подій, на них спрямована вся увага, їх ладні носити на руках, звеличувати, щоразу купати в оваціях, обдаровувати квітами… За ту радість перемог, що дарують вони своїм симпатикам, спортсмени дійсно цього варті.

Але поряд з атлетами в усі часи працювали інші люди, уваги до яких бувало значно менше, котрих у обличчя і за прізвищами знають лише одиниці. Хоча їх зусилля, їхня праця є не менш важливою задля досягнення спортивними зірками, командами високих спортивних результатів чи турнірних звитяг. Мова про адміністраторів та менеджерів різних рівнів, фізіотерапевтів чи масажистів, лікарів та взуттєвиків, дієтологів чи кухарів, працівників бази, агрономів, водіїв… Та і журналістів, зрештою. Погодьтеся, робота всього цього обслуговуючого персоналу почасти непомітна для сторонніх наглядів, але важлива. Від її результатів, від злагодженості дій того колективу напряму залежить вдале функціонування будь-якого спортивного осередку, його успіхи. Що знаємо ми про цих людей? А розповісти про команди вони можуть значно більше і, повірте, цікавішого, хоча б тому, що працюють вони у спортивних колективах на порядок довше. На їх пам'яті змінюється не одне покоління спортсменів чи гравців.

Сьогодні нашим гостем буде одна із таких осіб, звичайна людина – водій клубного автобуса. Одразу спадають на думку сказані класиком слова: "…хтось там говорив за водіїв – їм що – сидяча у них робота". Направду, може це десь у чомусь і дійсно так. Але вона настільки ж сидяча і водночас рівно ж настільки непосидюча. А ще надзвичайно відповідальна, стресова і небезпечна. Щоправда наш співрозмовник водій клубного автобуса футзального "Урагану" п. Микола Копачук вважає її мало у чому примітною, себто звичайною. І простуємо ми спільно дорогами спогадів через роки і поєдинки у минуле. Не таке наче б то далеке, але ностальгічне, без якого не було б сьогодення. І зокрема довідуємося про таке…

Миколо Михайловичу, як так сталося, що ви стали возити футзальну команду НФК "Ураган"?

Якось само по собі. Я б навіть сказав звично і у чомусь буденно. До цього я трудився на ДМП "Теплокомуненерго". Там свого часу також возив футболістів "Тепловика". Було це ще тоді, коли у його лавах грав Сергій Кривенький і команда їздила на матчі тепер вже старим за мірками часу ЛАЗом. Уболівальники зі стажем та і не такі вже й в літах повинні пам'ятати цю машину, котра вже стала легендарною. Так ось, коли Сергій Володимирович (Кривенький) перейшов працювати начальником команди до "Урагану", він при кожній ліпшій зустрічі запитував мене чи не перебрався я за ним. Спершу це скидалося на жарт: його "А чи пішов би до нас?" і моє "А чому б і ні", то через деякий час, коли все було вже серйозно, я дав згоду. Так з 2004 року я перейшов працювати на "Прикарпаттяобленерго", а з 2009-го безпосередньо став возити команду. Аж не віриться, навесні наступного року мине десять років.

Ви довго вагалися перш ніж зважитися на перехід?

Ні, погодився якось легко. Тим більше, що мова йшла якраз про обслуговування команди. Мій попередник якраз мав іти на заслужений відпочинок. Якщо відверто, переважила любов до футболу, та якась молодеча, вічно жвава атмосфера довколофутбольна, котру бачив ще у "Тепловику". Матеріальна сторона не відігравала аж надто великої ролі, бо переходив я практично на такі самі гроші.

Скажіть, а чи самому колись доводилося грати у футбол і на якому рівні?

У дитячому, як завжди, юнацькому. Більш серйозно грав на першість школи. На цьому мої футбольні університети, вважайте скінчилися. Зате я затятий уболівальник. Ще змалку, коли мій батько відвідував матчі івано-франківського "Спартака", то по приїзду я багато у нього розпитував. Сам із ним не їздив, бо малим ще був. А пізніше і "Спартака" того вже не було. Дещо пізніше, коли вже "Прикарпаття" виступало у вищій лізі приходив на окремі матчі. Від "Теплокомуненерго" часто їздили до Києва на ігри збірної ми поєдинки "Динамо" у єврокубках. Може б частіше бував на стадіоні, але робота така – не дозволена. Коли ти постійно в роз'їздах – графіки і календарі часто не співпадають. Іноді хотілося б побувати на тій чи іншій грі, а не виходить. Може ще і через це я подався до футболістів поближче.

А скільки років ви вже за кермом?

Тато мій працював водієм автобуса і скільки себе пам'ятаю я постійно їздив з ним практично всюди. Десь із класу восьмого, вважайте я за кермом. Коли рахувати від 1984, то, рахуйте, уже понад три десятиліття. Був у житті, правда період, коли я "спускався на землю" і 8-9 місяців був зовсім без машини. Далі просто не витримав – повернувся. Нехай із кращих матеріальних умов на нижчі, але до керма. Не знаю, мабуть це доля.

Як тебе прийняли гравці "Урагану"?

Нормально. Перший календарний виїзд був до Львова. Ми взяли очки там і у наступних іграх також. То ж я виявився фартовим. А це, як мені видається, у футбольному середовищі найважливіше.

А яким прізвиськом нагородили вас гравці?

Я навіть сам дивувався, чому тривалий час ця здатна на усілякі вигадки молодь нічого не могла мені приклеїти. Для них я ледь не с першого дня був просто дядя Коля. Коли у команді був Ренатіньйо він назвав мене "моторіста", себто шофер. Так мене величали легіонери жартома, допоки грали у Франківську. Тепер я знову більш звично "дядя Коля".

Із безлічі поїздок які найбільше запам'яталися?

Сама перша, звісно, бо була вона не із "Ураганом".

???

Прем'єрною стала подорож до Румунії. Туди я возив збірну України на відбірковий поєдинок Євро. А уже трохи згодом був курс на матч до Львова. До речі, саме зі Львова і у мене особисто, і гадаю, у всіх ураганівців, була найпам'ятніша наша поїздка. Саме та, чемпіонська, коли ми привезли від сусідів забрані у них майже із під носа золоті медалі.

Хто б сумнівався. А чим саме запам'ятався якраз той рейс?

Неймовірною атмосферою щастя, радості. Це було щось надзвичайне. Всіх переповнювали емоції. Співали ледь не всі. Музика лунала на всю – динаміки ледве не повискакували із автобуса. Сержао стоячи у проході щосили бив кулаком об дах автобуса у такт музики. Аж трохи дах пошкодив. Довелося його пізніше трохи підлагодити.

Автобус то хоча витримав?

Мусів. Так це ж просто лайнер. Та і названий він відповідно – "Ураган". Пригадайте давно відоме "Як ви яхту назвете, так вона і попливе".

І настільки довго тоді довелося "пливти" зі Львова до рідного міста?

Кілька незапланованих зупинок було, то ж добиралися довше аніж зазвичай. Так повинно було бути.

А кому належала ідея проїхати вже дома "стометрівкою" та ще і верхи на даху автобуса?

Це Біро Жаде. Він запитав чи бува не можна організувати пожежну машину, щоб проїхати нею вулицями міста – відсвяткувати так, як це роблять, зазвичай, після гучних перемог команд у інших країнах. Задум виглядав привабливо, та хто ж нам "пожежку" надасть? Альтернативою одразу став рідний автобус. Тільки постала проблема, як вилізти на дах, щоб і безпечно і легше. Через вікна не виходило, тож залишався єдиний вихід – через люк. Мені довелося його зняти. Так гравці із Кубком опинилися верхи на автобусі. Найцікавіше, що навіть Сержао у той отвір проліз без проблем. Таким робом ми і їхали до Франківська від Угринова. Вірніше, не їхали, а наче поволі пливли, бо швидкість я завбачливо зменшив. Люд на шляху нічого не розуміючи просто-таки заклякав від побаченого. Мабуть особливо здивованими були відпочивальники на Бистриці, коли над ними по мосту проїжджав "веселий автобус". Уявляю, що коли б я побачив щось подібне зі сторони, то подумав би собі, що то якийсь апокаліпсис.

Схоже франківці, що гуляли того дня "стометрівкою" також подумали про щось схоже?

Раз уже не вийшло із пожежною машиною, то взамін вибрали "сотку". Хтось комусь зателефонував і нам відкрили шлагбаум для руху. На Незалежності, у центрі і у будень народу завжди вистачає, а недільного дня і поготів. Так було і тоді. Чи варто казати, що швидкість і без того мала там уже стала мінімальною. Не знаю як кому, а мені у ті хвилини довелося похвилюватися добряче. Хоча мало хто про це тоді здогадувався. Добре, що у стані ейфорії хлопці тоді не вигадали чогось екстремальніше-цікавішого. А інакше, що б нині згадували. мабуть таке вже і не забудеться ніколи.

А пригадайте будь ласка з яким настроєм вирушала команда до Львова на ті пам'ятні ігри?

Надмірного хвилювання я не помітив, хоча у кожного воно було, мабуть, присутнє. Побоювання не було однозначно. Ми виграли вдома два перші матчі фіналу і мали переїжджати до Львова на дві, або три гри. Десь у мене було відчуття, що бодай одну із них ми "зачепимо", бо команда у нас в ту пору була не те, що не слабша за "Енергію", а просто-таки ого-го!

Так зрештою і сталося. Після звитяг в Івано-Франківську з однаковим рахунком 4:2 у двох зустрічах ураганівці поступилися і Львові 6:7 та 3:10. Зате перемогли у вирішальному протистоянні з рахунком 2:1. (прим. автора)

А у вас також є золота чемпіонська медаль?

А, що. Водій не заслуговує, не в команді. Та була десь. Та для мене не це головне, а незабутня атмосфера тих днів. Так мене, як і усіх урочисто нагороджував у КФ Геннадій Лисенчук. Все пам'ятаю, наче то відбувалося сьогодні. Єдине засмучує, тоді не зробив, не подумав, а нині ні в кого не можу знайти і допитатися фотографій із тих урочистостей. А так хотілося б мати згадку.

А сідати за кермо автобуса ви гравцям дозволяли?

Та чому б ні. Чи посидіти, чи сфотографуватися. Сержао навіть вдалося трохи покермувати – зробив невеличке коло після тренування. Із місцевих і не пригадаю подібного.

Чого не прийнято робити в автобусі?

Найперше смітити. Це і так всі знають. Так заведено віддавна.

Як хто із гравців поводить себе у автобусі?

Звично, як і прийнято у таких випадках зайшли, спокійно, розмістилися і поїхали. Нічого надзвичайного. Гравці наче заглиблюються кожен у себе: хто в навушниках слухає музику, хто щось переглядає у телефоні. Коли бува їдемо після невдалих ігор – у салоні переважно тиша. Я тоді, буває і сам вважаю, щоб бува не сказати чогось недоречного, після перемог – атмосфера інша.

Про що гравці просять вас найчастіше?

В основному це "музичні" питання. Як правило у 15-20 чоловік різні уподобання і усім не вгодиш. Тому я кажу, щоб вони на власний смак записували кожен для себе музику, а я потім включатиму. Агато запитань задають суто водійських по характеристиках тих чи інших машин.

Відомо, що гравці люди забобонні. А чи є якісь забобони пов'язані із командним транспортом?

Вони незмінні, здається відколи є футбол, чи відколи їх хтось вигадав. Найголовніше – у них продовжують вірити. Серед головних: поїхати іншою дорогою, взяти у попутчики на гру жінку, включати задній хід, коли гравці є у салоні – все, що може привести до невдачі.

Чи вірите у них особисто ви?

Я ж водій футбольної команди уже багато років. Тут хочеш – не хочеш, ненароком повіриш.

У автобусі, наскільки я зрозумів, ви за головного?

Виходить, що так. У ньому я повністю відповідаю за людей, за їхню безпеку і вчасну доставку до місця призначення. Тренери, звісно, у тій чи іншій ситуації буває радяться зі мною, як зробити краще, яким шляхом дістатися, тощо, прислухаються. Як правило розбіжностей між нами не траплялося. Я завжди вважав, що для команди найголовніше встигнути на гру, на поїзд і т.ін. Тому з урахуванням цього вибудовував маршрут, визначав час. Запас завжди мусів залишатися, то ж дорога – там усяке може трапитися. Ось із матчу додому, або коли зустрічаю команду і вона вже у салоні, можна і не надто перейматися. Додому вже дістанемося, додому дорога завжди чомусь видається коротшою.

А траплялися поломки у дорозі?

Не без того. Але то були несуттєві, які лагодилися одразу. Якось, коли верталися з Одеси, раптом зовсім зникло світло. До того ж вечоріло. Довелося трохи повозитися. Але якось методом проб і помилок віднайшов причину і усунув несправність. Іншим разом мав проблеми із повітряним обміном. Сьогодні у разі чого комп'ютерна діагностика враз визначить несправність, а ось у дорозі водій повинен дати раду сам.

Інші нештатні ситуації траплялися?

Одна залишиться у пам'яті надовго. Кілька років тому, коли "Ураган-2" виступав у першій лізі взимку треба було їхати на календарну гру до Хмельницького. Погода була ще та – снігопади рясні з вітром, дороги перемітало. Пускатися у дорогу не радили, але ж календар, можливі санкції і усе таке. Одним словом, десь ми пішли на ризик і вирушили. Та не змогли доїхати навіть до Тернополя. На одній із ділянок автобус добряче покидало. Заледве утримував його і намагався вирівнювати, щоб не з'їхати з того що мало бути дорогою. Бо видно її не було. Та зрештою таки зупинився. Коли вийшов з автобуса і зробив кілька кроків мене кинуло у піт. Буквально у двох-трьох метрах від автобуса стояв легковик, який заносило снігом і що головне без жодних світлових сигналів.

Як її не зауважили?

Та сніг стіною. ЇЇ не тільки я, а й інші за цим снігом не розгледіли одразу. Вона ще і світлого кольору та машина була, ще й без водія. Він виявляється чи то вийшов продивитися дорогу чи намагався виштовхати свій транспорт.

Не запитали, чому не увімкнув габаритні вогні?

Та питали. Звичайна людська безпечність і безвідповідальність. Я б собі подібного не дозволив. Вимушені були повернутися до Франківська порадилися із тренерами, ті сповістили федерацію і з божою поміччю повернулися назад. Нелегка то була їзда, та не їзда зовсім. До того у моїй водійській практиці раніше не було такого, щоб я кудись виїхав і не доїхав.

Ось ми спілкуємося і я ловлю себе на думці, що говоримо ми зараз в основному про попередника – командний автобус "Богдан". Віднедавна, знаю, вже є новий…

Між собою ми лагідно величали його "Богданом Петровичем". Особливих клопотів із ним не було – намагався дивитися за ним, все робив вчасно і він не підводив. Коли я пересів на нього він уже був у команди два роки. Рахуйте я вже від'їздив на ньому упродовж восьми років. Нову машину шукали віддавна. Тепер маємо "Мерседес спринтер". Він комфортний, має плавніший хід.

До речі, а хто розробляв дизайн, розмальовував "Богдана"? Як на мене дуже вдале вирішення.

Не тільки вам подобалося, а ще багатьом. Все гармонійно, витримано у біло-червоно-чорних клубних кольорах. Наче нічого зайвого, але одразу впадає у око. Настільки я знаю ідея дизайну належала Олегу Ланяку, котрий донедавна працював у клубі прес-аташе.

Якою тепер є доля "Богдана Петровича"?

Він на ходу. Обслуговує інші клубні команди, а також дитячі із футбольної академії НФК "Ураган", возить їх на змагання.

Куди найдальше потрібно було їхати?

Це перша поїздка у Румунію, про яку вже згадував, а також до Одеси та на традиційні передсезонні збори до Кароліно-Бугазу.

Говорячи про транспорт нам не вдається оминути одвічну тему наших доріг…

Останніми роками їхній стан значно покращився. Якість ремонтів і робіт очевидна. Колись після поїздки до Львова і назад не відчував ані рук, ані ніг. Уже більше нічого не хотілося. Було таке відчуття наче щойно вийшов із хлопцями після занять у тренажерному залі. Зараз їздити значно легше.

І наостанок запитання чи не найважче: за час вашого перебування у клубі в команді грало чимало гравців. Кого виокремлюєте для себе?

Це дійсно не просто. З усіма у мене були приязні стосунки. З усіма було цікаво їздити, спілкуватися. Всі вони позитивні, що наші земляки, що легіонери, що приїжджі. Вистачало і жартівників, таких, яким був той же Павлюк, а ще Валенко. Та і той-таки тренер Сергій Гупаленко від них не відставав. Багато кого можна виокремити, але я б відзначив якусь особливу, сімейну атмосферу в команді. Може тому я завжди особливо болісно сприймаю зміни, бо до людей звикаю. Спершу важко було, коли почали розходитися гравці чемпіонського зразка. Далі були інші зміни…

Так кого все ж виділите?

Когось щоб не образити, але спробую. Воротарі Корнєєв та Їжаковський, гравці Біро Жаде, Сержао, Валенко, Сімка, Кіндратів, Шотурма…

Дякую за розмову. Бажаю вам ні цвяха, ні жезла, а "Урагану" вдалих сезонів та незабутніх, яскравих звитяг.

І вам велике спасибі і творчих успіхів.