Ярослав Ватаманюк: перший футболіст, другий тренер

Для нашого краю і футбольної спільноти Прикарпаття він давно вже став своїм. Уболівальники і досі продовжують приязно називати його наш "Ватаман", вкладаючи у це поняття таке співзвучне за значенням та змістом слово "отаман". І мають слушність. Багаторічний капітан "Прикарпаття", рекордсмен за кількістю зіграних у його складі матчів, по суті він таким і був. Футбольні симпатики зараховують свого кумира до когорти вихованців місцевого футболу, з іменами яких пов`язують найбільші злети провідної команди Івано-Франківщини, хоча родом він із сусідньої області і є вихованцем саме Львівської футбольної школи. Та по при цей факт Ярослав Ватаманюк є футбольним символом нашого міста, нашого "Прикарпаття", яке направду стало для нього рідним.

Як це не дивно, але у селі Вербиця Жидачівського району, де виріс Ярослав, не було ані футбольної команди, ані футбольного поля – м’яча ганяли де заманеться. В основному на галявинах. Після закінчення восьмирічки вступив до Львівського СПТУ №1. Сусід порадив, мовляв, там є групи молодих футболістів. І хоча Ярослав попервах опановував спеціальність "слюсар з ремонту телевізорів", мабуть, неважко здогадатися про що мріяв… Доволі швидко його потуги і зусилля тренера Вадима Білоцерковця, схоже, дали результати – Ватаманюк потрапив до складу республіканської збірної "Трудових резервів", а 1981-го року до підгаєцької "Ниви", на ту пору команди, яка вдало виступала у першості колективів фізкультури. Вимушена передислокація команди до Бережан стала знаковою – за рік "Нива" перемагає у загальному турнірі КФК і повертає Тернопільщині право виступу у чемпіонатах колишнього союзу серед команд майстрів другої ліги.

В Івано-Франківську він з’явився доволі несподівано. На запрошення Бориса Рассихіна та Юрія Дячука-Ставицького, який тоді працював із "Прикарпаттям", 22-річний оборонець приїхав на оглядини. В ній і залишився. Як виявилося, назавжди.

Не забарилися і перші успіхи. У 1987-му прикарпатці мали чудову команду. На провідних ролях у ній були місцеві вихованці – брати Юрченки, Я.Думанський, С.Турянський…

Поволі освоювався у колективі і Ярослав, з часом змінивши позицію флангового захисника на "ліберо". Так що у тогочасному "бронзовому" сезоні є чимала його заслуга. Потім був незабутній 1991-й рік, за підсумками якого було здобуте вже друголігове "срібло", що дало перепустку до новоствореної вищої ліги незалежної України.

Достоту вдала гра "Прикарпаття" і її капітана не залишилися непоміченими. Наприкінці 1988-го було запрошення від Євгена Лемешка до очолюваного ним "Металіста", а дещо пізніше кликав до "Таврії" Анатолій Заяєв.

До "Карпат" запрошували двічі – навіть тренувався у Львові два тижні. Та до жодної з цих команд так і не погодився перейти. Та що до цих… навіть у 1993-му до Києва… А до цього було запрошення до національної збірної України, яка в червні 1992-го року зіграла проти збірної США. Та гра, що завершилася нульовою нічиєю, стала першою виїзною за кордонною грою і єдиною для нашого захисника.

На запитання "як все-таки можна було відмовитись від київської пропозиції?" Ярослав каже наступне: "У складі динамівців я навіть встиг побувати на тренувальному зборі у Франції і взяти участь у двох контрольних поєдинках. Тодішній наставник киян Михайло Фоменко використовував мене у парі з іншим новачком – Вячеславом Хрусловим. Але через сімейні обставини я змушений був повернутися до Івано-Франківська. Пізніше, звісно, жалкував (та і тепер також, чого таїти), що не залишився в столиці. Все-таки варто було спробувати. Шанс був. Це ж рідкісний випадок, щоб гравця у 28 років запрошували до "Динамо". Схоже на те, що це, мабуть, моя доля – грати у "Прикарпатті". З цією командою мені пощастило як здобувати незабутні яскраві перемоги, так і переживати непрості часи".

Саме у "Прикарпатті" Ярослав досяг результату гідного поваги – провів у складі команди понад 500 матчів. За офіційною версією їх 516, за іншими 528 і більше, оскільки до неї не увійшли кубкові зустрічі за увесь період ігрової кар’єри. А унікальність цього здобутку у тому, що зіграв він усі ці матчі без перерви, котра у інших "футболістів-довгожителів" була викликана виступами за інші клуби.

З поміж розмаїття проведених поєдинків наш герой вирізняє ювілейний 500-й проти "Дніпра", в якому прикарпатці святкували перемогу з рахунком 3:0. Після того матчу Ярославові вручили значок і посвідчення майстра спорту. Ще одним яскравим спомином залишається протистояння з "Таврією" у Франківську у 1987-му. А ще окремо стоять поєдинки проти київсього "Динамо" у 1992 в Франківську – 0:0, у 1995-му у Києві- 1:1, у 1996-му в рідних стінах поступаючись до перерви 0:3 прикарпатцям вдалось відіграти два м’ячі та ледь не зрівняли рахунок (бувалим симпатикам "Прикарпаття" цей перелік матчів дійсно багато про що розповість, багато що дозволить згадати також).

Про свої голи Ватаманюк говорить не без гордості, але водночас скромно. Може тому що їх у його активі всього два. Причому обидва забиті були зі штрафних – харківському "Маяку" у 1987-му та луганській "Зорі" в 1992-му. Чому не більше? "Позиція у мене на полі була надто вже відповідальна, здалося, що тренера невиправдано принесли в жертву мої прилучення до атаки заради надійності в обороні".

Серед наставників Ярослав виділяє Віктора Колотова, Анатолія Заяєва, Сергія Морозова, Бориса Стрельцова, Ігоря Юрченка, Бориса Россихіна, Олександра Іщенка. "Кожен із цих наставників, – каже він – дав мені частку досвіду, сформував мене найперше як гравця. У кожного із них намагався запозичити щось корисне для себе. При чому не лише у футболі". Символічно, що свій останній поєдинок за "Прикарпаття" Ватаманюк – гравець провів навесні 2000-го проти кіровоградської "Зірки". Хоча наші хлопці тоді перемогли 4:2, та то, як виявилось, була остання на сьогоднішній день звитяга франківців у еліті вітчизняного футболу.

Прикро, бо вона не змогла тоді втримати прикарпатців у вищій лізі. "Іншим уявляв своє прощання з футболом" – кілька років по тому з сумом скаже Ярослав.

Та остаточно розпрощатися з футболом не вийшло. Як Ватаманюк не міг уявити себе тренером. Та все ж таки став ним. "Дуже швидко зрозумів, що не можу без футболу. Він, напевно, просто так не відпускає. Хоча у новій якості, але ти залишаєшся з ним. Хотілося у такий спосіб, хоч якось допомогти команді, яку, мабуть, знав краще, ніж себе самого".

Так вже вийшло, що він одразу розпочав з дорослого футболу став помічником у головних тренерів "Прикарпаття". Спершу Ігоря Яворського, а згодом – у Сергія Морозова, Сергія Турянського, Миколи Пристая, Олександра Іщенка.

Забігаючи наперед, варто зазначити, що Ярослав Петрович залишався тренером у штабі "Прикарпаття" ледь не при кожному наступному наставникові навіть у пору, коли команда переживала нелегкі часи – змінювала президентів, ліги, назви, головних тренерів. Майже для усіх них він був чи не ідеальним помічником-асистентом загалом з перервами Ватаманюк працював у рідній для нього команді до 2011-го року.

У проміжку між черговими звільненнями із "Прикарпаття", які були тоді явищем частим, Петрович працював у друголіговій франківській "Чорногорі" також помічником у Юрія Йосиповича Шулятицького. До муніципальної команди доля його також повертала у липні 2003-го. Нетривалий час він працював головним тренером. Саме при ньому команда демонструвала непоганий футбол і сягнула найвищого свого турнірного злету. Між цими періодами були дві відверто невдалі спроби розпочати тренерську діяльність. Спочатку у бурштинському "Енергетику", а за рік у аматорському бережанському "Соколі". Прикро, що не вийшло загалом і повернення у переможну молодість тернопільського періоду. Важко стверджувати, як би все склалося зараз, коли б ті дві спроби були успішними. Може б зараз і у попередні роки ми б говорили про Ватаманюка, як про талановитого, перспективного тренера. Вочевидь наш герой тоді зробив не той вибір: "восени 2002-го кликали до міні-футбольного "Урагану", а я зробив вибір на користь "Енергетик". Чи помилився, сказати однозначно важко".

Станеться так, що до "Урагану" він-таки повернеться рівно за десятиліття. А до того три роки працюватиме асистентом Сергія Пташника у івано-франківському "Факелі". Здобуде з командою низку друголігових нагород, стане переможцем різноманітних студентських змагань як вітчизняних так і зарубіжних. Коли у липні 2007-го "Факел" замінить івано-франківський "Спартак" у першій лізі і у повному складі стане "Прикарпаттям" Ватаманюк не востаннє прийде (і кілька разів залишатиме команду). Чергову паузу від "Прикарпаття" до "Прикарпаття" замінить на обласному рівні "Ніка" ("Ніка-Динамо"), де у 45-віці він тренуватиме молодь і разом із нею ще виходитиме на поле…

Як це не здаватиметься дивним (а радше прикрим) на цей період припадає пора безробіття колись знаного футболіста. На жаль довелося пройти і через це. Та усе погане рано чи пізно завершується. Восени 2012-го Ярослав Петрович входить до тренерського штабу міні-футбольного "Урагану". Спочатку як начальник команди, а з червня 2014 року – тренер. І знову у помічниках тепер у Івана Скіцка.

Звісно, то вже був не той "Ураган" пори зоряно-чемпіонського складу. Команду фактично довелося створювати заново. Розпочавши із першої ліги з "Урагану-2", за нетривалий період вчорашня молодь успішно повернулася до Екстра-ліги. Безперечно, є у прогресі молодих значна частка заслуг Ватаманюка-тренера.

Майже п’ятирічний альянс завершився несподіваним відходом. Після звільнення Івана Скіцка, його тодішній помічник також залишив "ураганівців", пішов щоб тренувати дітей. З квітня минулого року Ярослав Петрович, схоже, несподівано, навіть для самого себе погодився заглибитися у обласний дитячо-юнацький футбол. І вже у тандемі з І.Скіцком Ватаманюк працює тренером у дитячо-юнацькій футбольній школі "Надія Прикарпаття", що організована при футбольному клубі "Колос" Братківці. Вже є паростки прогресу юних футболістів, як в області так і на всеукраїнському рівні. І чомусь віриться, що це не останні звитяги. Принаймні чомусь цього дуже хочеться. Наш Петрович цього заслуговує як ніхто інший.

Можна собі лише уявити якою багатою є колекція нагород Ярослава Ватаманюка. Можливо вони і не такі статусні, ваговиті, але усі однаково дорогі йому. Бо здобуті у нелегкій боротьбі. Та найбільшою нагородою для Ватаманюка залишиться шана і повага уболівальників прикарпатського краю. Його і досі пам’ятають і згадуватимуть із добротою ще довго – надійного оборонця, незмінного капітана упродовж 11 років, надзвичайно скромну, доброзичливу людину.